Художня культура

Автор: Дерев’янко Людмила Миколаївна
Посада: учитель основ здоров’я,
художньої культури та образотворчого мистецтва.


9 клас

Тема: Класицизм і романтизм в різних видах мистецтва. Романс як найяскравіший прояв романтизму в музиці.

Мета: ознайомити з особливостями мистецьких стилів «класицизм», «романтизм»; вчити розпізнавати їх серед інших стилів; вивчити найвідоміші мистецькі пам’ятки цих стилів; різних стилів і напрямків; розвивати в учнів інтерес до слухання класичної музики, формувати музичну культуру; вчити впізнавати особливість музичних стилів (класичного, романтичного) та сфери їх емоційного впливу на людину; виховувати естетичний смак; сприяти формуванню естетичного смаку, критичного мислення, креативної творчості.

Обладнання: наочні матеріали, які висвітлюють ознаки стилів «класицизм» та «романтизм», комп’ютерні презентації з зображеннями світових мистецьких пам’яток цих стилів.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу, інтегрований урок художня культура + музика.

Форма проведення: урок-форум; літературно- музично-театральний салон.

Хід уроку

І. Організаційна частина.

ІІ. Евокація. Активізація навчальної діяльності.

Розгадування кросворду, визначення словосполучення у виділених клітинках.

Перед тим, як ви дізнаєтесь тему сьогоднішнього уроку, я пропоную пригадати те, що ви вивчали раніше і розгадати кросворд. У виділених клітинках у вас повинно вийти словосполучення, яке безпосередньо відноситься до теми нашого уроку

1) Західноєвропейський стиль, який панував у Х – ХІІ століттях.

2) Стиль, в якому побудований храм Нотр-Дам у Парижі.

3) Людина, що займається образотворчим мистецтвом.

4) Вид образотворчого мистецтва, твори якого мають об’єм.

5) Стиль мистецтва Древньої Греції й Риму.

6) Стиль епохи відродження.

7) Вид образотворчого мистецтва, пов'язаний з передачею зорових образів нанесенням фарб на тверді, гнучкі або тканеві поверхні.

8) Стиль, який поширився після Ренесансу.

9) Мистецтво проектувати й будувати споруди.

10) Вид мистецтва, в якому прославились Гайдн і Шуберт.

- Яке ж словосполучення утворилось у виділених клітинках? (стиль епохи).

- Що означає це словосполучення?

ІІІ. Оголошення теми та мети уроку.

На сьогоднішньому уроці ми продовжимо вивчати великі європейські стилі і проведемо форум, де розглянемо два нові стилі мистецтва – класицизм і романтизм, спробуємо дійти до висновку, чому ж ці два стилі народжувались один за одним, що один стиль перейняв у іншого.

IV. Опрацювання нового матеріалу. Робота в групах.

1. Вступне слово вчителя.

Усі учні попередньо об’єднались у 6 груп, отримали випереджальне завдання і підготувались виступити на форумі. Тема нашого форуму: «Класицизм і романтизм: спільне і відмінне».

2. Доповідає група «Історики».

Що ж, розпочнемо наш фолрум. І перше питання, яке опрацьовувала група «Історики»: У який історичний період виникнули стилі класицизму і романтизму?

Виступ групи «Історики».

Класицизм

У ХVІІ ст. разом з бароко в європейському мистецтві виникає й активно розвивається стиль класицизм. Цей стиль проіснував до початку ХІХ ст. і справляв вплив на всі види мистецтва.

Як цілісна система смакових уподобань він сформувався у Франції при королівському дворі і звідти розповсюдився серед аристократичних кіл всієї Європи. При французькому дворі натуралістичні та ірраціональні крайнощі культури бароко було засуджено як «італійське божевілля», від якого необхідно звільнитися.

Класицизм базується на такому принципі відбору, узагальнень і оцінки життєвих явищ, який визнає прагматичний розум єдиним мірилом усього сущого. Культу державних, громадянських чеснот приносилися у жертву почуття та особисті інтереси людини. Художня доктрина класицизму спиралася на інтерпретовану раціоналістичну філософію Рене Декарта, який вважав єдиним критерієм істини розум, стверджуючи перевагу духу і мислення над матерією.

Художня культура класицизму була суворо регламентованою: митці повинні були дотримуватись певних вимог та правил. Головним їх завданням вважалося наслідування досконалих історичних зразків, за які служили твори античного мистецтва. Тому більшість сюжетів мистецьких творів класицизму базується на мотивах античної міфології та історії.

У різних видах класицистичного мистецтва дія нормативних принципів проявлялась по-своєму.

Романтизм

В другій половині ХVІІІ ст. загострюються суперечки абсолютистського ладу, віра в розумність монархії похитнулась, відбувається переоцінка попередньої культурної спадщини. Романтизм став реакцією суспільства на Велику Французьку революцію – її гасла «Свобода, рівність, братерство!» залишились недосяжними. Не маючи можливості змінити світ на краще, люди відвертались від дійсності у світ художньої вигадки, яку протиставляли реальності. Відкидаючи й заперечуючи повсякденне життя, романтики створюють образ «надзвичайного героя в звичайних обставинах».

В усіх видах мистецтва романтики заперечували будь-які канони й правила і ставили понад усе самовиявлення особистості. Традиційна критика досить скептично оцінювала прояви оригінального авторського світосприйняття.

Романтизм найбільш поширився на сфери духовної культури: літературу, музику, театр та образотворче мистецтво. Розвиваючись в багатьох країнах, романтизм всюди набув яскраво виражених національних рис.

Його риси помітні також в парковому мистецтві – витвори людини стараються гармонійно вписувати в природні ландшафти: романтиків цікавить натуральна природа. Парки непомітно переходять в навколишню місцевість. Найвищого розквіту садово-паркове мистецтво досягло в Англії, там навіть виник культ старих дерев, який існує і дотепер.

В Україні до парків пізнього романтизму належать Софіївка в Умані, Воронцовський парк в Алупці.

3. Презентація групи «Архітектори».

З історичними періодами ми розібрались. А тепер надамо слово групі «Архітектори», які підготували презентації і бажають презентувати зміни в архітектурі, що відбулись при класицизмі й романтизмі. Будьте уважними і максимально запам’ятовуйте матеріал для виконання наступних завдань.

Презентація групи «Архітектори».

Класицизм

Архітектура класицизму – це світ гармонії і симетрії. Будівлі не мають зайвих декоративних деталей, основною архітектурною мовою класицизму стає ордер, в пропорціях і формах більш близький до античності, ніж в попередні епохи. Будівлям притаманні логічність планування і геометризація форм (Пантеоні, Вандомська колона, церква Мадлен, Будинок Інвалідів у Парижі; Камеронова галерея в Царському селі, Адміралтейство в Санкт-Петербурзі).

Перед архітекторами від самого початку постала проблема співвідношення ансамблю палацу та парку. У Франції яскравий зразок палацовий комплекс Во ле Віконт та Версальський парк.

Відроджується римський звичай будувати тріумфальні арки на честь визначних подій (Бранденбурзька брама в Берліні, Тріумфальна арка в Парижі, арка Генерального штабу в Санкт-Петербурзі).

Сприйняття майстрами античної спадщини не було безпосереднім – за зразки їм правили витвори архітекторів Ренесансу, передусім А.Паладіо. Споруди, що їх називають паладіанськими, з’являються в різних країнах Європи, особливо багато в Англії. Один з найбільш яскравих – В.Кент (замок Холькхем). Він же є винахідником англійського ландшафтного парку, який на відміну від французького наслідує мальовничу дику природу.

XVIII ст. завершилося Великою Французькою революцією, з приходом до влади Наполеона Бонапарта почався новий період в будівництві – в основі залишились античні зразки, але споруди стають більш декоративними й святковими – цей стиль дістав назву ампір ( імперський) або високий класицизм.

В Росії в епоху класицизму спостерігається небувалий розквіт світського мистецтва. Зодчі зрілого класицизму В. І.Баженов, М.Ф.Козаков, І.Є.Старов створили класичні типи столичного палацу-помістя і великого комфортабельного будинку, які стали зразками дворянських маєтків. Мистецтво ансамблю в заміських паркових маєтках стало великим внеском російської культури в світову художню культуру.

Особливість російського класицизму – небувалий розмах державного містобудування, розробились плани забудови близько 400 міст, серед них Кострома, Ярославль, Тверь, Севастополь, Одеса, Полтава.

Романтизм

Творча проблематика романтизму в порівнянні з класицизмом була складнішою і не такою однозначнішою. Романтизм на самому початку був швидше художнім напрямом, чим доктрину певного стилю. Тому можна тільки насилу класифікувати його прояви і розглянути послідовно історію розвитку до кінця XIX - начала XX ст.. Романтизм на перших порах носив живий, мінливий характер, проповідував індивідуалізм і творчу свободу. Він визнавав цінність культур, що значно відрізнялися від грецького, - римської античності. Велика увага приділялася культурам Сходу, художні і архітектурні мотиви яких пристосовувалися до європейського смаку. Відбувається переоцінка архітектури середніх віків і признаються технічні і художні досягнення готики. Концепція зв'язку з природою народжує концепцію англійського парку і популярність вільних композицій китайського або японського саду.

Типи споруджень стилю романтизм

Перший чавунний міст вдалося сконструювати тільки в 1779 р.. Це був міст через річку Северн в Англії. Він мав невелику довжину (30,62 м), проте вже в кінці століття починають будувати чавунні мости завдовжки понад 70 м, наприклад Сандерленд Бридж в Англії (1793 - 1796).

З кінця XVIII ст. чавун починають застосовувати при будівництві будівель. Особливий інтерес для того часу представляв проект складської будівлі в манчестері (1801), яка вирішувалася у вигляді восьмиповерхового чавунного каркаса, а також доки в Ліверпулі і Лондоні. У Англії з'явилися чавунні конструкції соборів вже в 80 - х роках XVIII ст., наприклад в Ліверпулі.

Чавун зазвичай використовувався відповідно до традиційних конструктивних представлень і методів зведення зведень, що надавало будівлям масивний характер. Подальший розвиток конструкцій із заліза пов'язаний з Францією, де спочатку залізо використовувалося як допоміжний матеріал, а пізніше, після розробки законів статики, - як основний створюючий власний образ архітектури. Оранжерея ботанічного саду в Парижі (1833, автор Руо), мабуть, є першою будовою, зведеною тільки із заліза і скла. Майже одночасно була побудована оранжерея в парку Ледницкого замку (1845, автор Девьен).

З будівель подібного типу найбільшої уваги заслуговує на Кришталевий палац (Кристал килим) на першій Всесвітній виставці в Лондоні (1851). Палац за проектом Д. Пакстона вирішувався у вигляді просторого виставкового залу символічної довжини 1851 фут, змонтованого з типових засклених панелей. Кришталевий палац (згорів в 1937 р.) справив на сучасників величезне враження і сприяв тому, що металеві конструкції середини XIX ст. міцно увійшли до практики. Найчастіше вони використовувалися в спорудах з великим внутрішнім простором, таких як виставкові палаци і інші зальні будівлі. У другій половині XIX ст. відбувається подальший розвиток конструкцій підвісних мостів, особливо після винаходу вантових конструкцій; їх зрілим прикладом є міст Бруклинский в Нью - Йорке і міст над Ніагарським водоспадом (1869 - 1883), реалізовані за проектом інженерів Д. і В. Реблингов.

4. Вправа «Діаграма Вена».

Визначте, що спільного є в архітектурі двох стилів і що відмінне. Запишіть у кружках Діаграми Вена.

5. Презентація роботи групи «Живописці».

У живописі теж відбулось багато змін за період класицизму і романтизму. Надамо слово групі «Живописці» для своїх презентацій.

Виступ групи «Живописці».

Класицизм

В образотворчому мистецтві епохи класицизму головними стають строга побудова сюжету, ясність замислу, урівноваженість композиції, плавність контурів і чітко промальовані об’єми. Колір відіграє другорядну роль. Прагнучи виразити загальну ідею, художники-класицисти користувались алегоріями – узагальнено-символічними зображеннями тих чи інших людських якостей та рис характеру. Жорсткі канони класицизму пригнічували прояви індивідуальності творця, віддаляли його від реального життя.

Засновником класицистичного напряму в живописі був французький художник Н.Пуссен. Його герої – люди сильних характерів, високого почуття обов’язку перед суспільством і державою. Він обирає такі сюжети, які надають змогу показати героїчні та зразкові характери: «Смерть Германіка», «Танкред та Ермінія», «Царство Флори», «Аркадські пастухи».

Видатним представником класицистичного живопису був також Жак Луї Давід – в його творах публіцистичного напряму знайшли вираження прагнення показати героїчні,вільнолюбні ідеали епохи через образи античності («Клятва Гораціїв»). Під впливом подій Великої Французької революції Давід прагнув до створення історичних картин на сучасну тематику («Клятва в залі для гри в м’яч», «Смерть Марата») з її суворою життєвою правдою.

Яскравим прихильником класицизму був також Ж.О.Д.Енгр («Фетіда перед Юпітером», «Посли Агамемнона»).

Російський класицизм в живописі тісно пов’язаний з петербурзькою Художньою Академією (єдиним на той час навчальним закладом, який давав художню освіту). Його розквіт припав на кінець ХVIII – початок ХІХ ст. Художники, наслідуючи канони класицизму, не раз звертались до подій давньої слов’янської історії, але творчість таких великих художників, як К.Брюллов, («Останній день Помпеїв»), О.Іванов («Явлення Христа народу») швидко переросла рамки пізнього класицизму.

Серед українських художників-класицистів найбільш відомі: Д.Левицький («Портрети Дідро та КатериниІІ»), В.Боровиковський («Портрет Лопухіної»), А.Лосенко («Володимир перед Рогнідою», «Прощання Гектора з Андромахою»).

Скульптура російського класицизму представлена монументально-декоративною пластикою, яка складає тонко продуманий синтез з ампірною архітектурою та сповненими громадського пафосу пам’ятниками.

Романтизм

Найбільш послідовна школа романтизму склалась у Франції.

Лідером серед живописців-романтиків став французький художник Єжен Делакруа. Критики прозвали його стиль «Без гамівної сорочки». Художник не звертав уваги на негативні відгуки критиків і продовжував працювати у власній манері. Серед найкращих його творів: «Свобода, яка веде народ на барикади», «Барка Данте», «Смерть Сарданапала».

В один час з Делакруа жив і творив інший видатний французький художник-романтик Теодор Жеріко. Перша його скандальна картина – «Пліт Медузи» - прагнучи показати страшний реалізм гибелі людей, залишених напризволяще, художник застосовує нові прийоми: динамічну глибину композиції, неприкрашені муки й страждання людей. Серед відомих творів «Портрети божевільних», «Різня на острові Хіос».

Складним і суперечливим був розвиток романтизму у Німеччині та Австрії. На ранніх стадіях йому притаманні увага до всього гостро-індивідуального, меланхолічні та містичні настрої (творчість К.Д.Фрідріха, Й.А.Коха). Для художників дюссельдорфської школи характерні сентиментальність і сюжетна вигадливість.

В Англії яскравими представниками романтизму були Д.Констебл, У.Тернер. Їхні творчі пошуки нових засобів виразності в пейзажі відмічені яскраво вираженою реалістичністю і в той же час релігійно- містичними поглядами.

В Росії романтизм в різних ступенях проявився в творчості багатьох майстрів – в живописі і графіці А.Орловського, в портретах О.Кіпренського, в деякій мірі романтизм торкнувся творів П.Федотова та О.Іванова.

Романтизм в музиці представлений творчістю німецьких композиторів: Ф.Шуберта, Р.Шумана, Р.Вагнера, у Франції автором хвилюючих романтичних симфоній став Г.Берліоз.

6. Вправа «Гронування».

Вам необхідно побудувати асоціативні кущі відповідно до понять: «живопис класицизму» і «живопис романтизму».

Що спільного є в гронах, а що відмінного?

7. Виступ групи «Літератори».

В літературі XVIII – XIX століть теж відбулось багато змін. На неї теж зробили свій відбиток класицизм і романтизм. Що особливого було в цих стилях? Про це нам повідомить група «Літератори».

Виступ групи «Літератори».

Класицизм

Класициизм певною мірою притаманний усім європейським літературам, у деяких зберігав свої позиції аж до першої чверті ХІХ ст. Для класицизму характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування. Теоретичним підґрунтям класицизму була антична теорія поетики і насамперед «Поетика» Арістотеля, теоретичні засади якого втілювала французька “Плеяда” (XVII ст.). У виробленні своїх загальнотеоретичних програм, особливо в галузі жанру і стилю, класицизм спирався і на філософію раціоналізму.

Класицизм — це мистецтво раціональних правил за встановленими зразками.

Теорія класицизму намагалася звести до певних норм усі сфери та структурні елементи літератури й літературного твору і жорстко визначала ієрархію жанрів.

Жанри в класицизмі поділялися на «високі» й «низькі». До високих належали трагедія, ода, дифірамб, героїчна поема, до низьких — комедія, сатира, епіграма, авантюрний роман, бурлескна пародійна поема, байка. Встановлювались міжжанрові межі, а будь-які різножанрові поєднання, наприклад трагікомедія, вважались неприпустимими. Високі жанри відтворювали історичні події, життя царів, полководців, знатних вельмож, міфологічних або біблійних героїв. Низькі жанри зображали повсякденне життя простих людей, міщан, селян, слуг. Для кожного жанру визначався мовний стиль, відповідно високий або низький. У високих жанрах використовувалась піднесена патетична мова, в низьких, навпаки, — проста, повсякденна мова. У високих жанрах прославлялись ідеї монархії та громадянського служіння, а в низьких жанрах викривалися вади суспільства і характерів.

У цілому жанрова система класицизму орієнтувалася на античну літературу і ставила за мету її відродження. Основні жанри літератури класицизму — трагедія, героїчна поема, ода. Трагедія стала своєрідною царицею жанрової системи класицизму.

Персонажі класицистичних драм чітко поділялися на позитивних і негативних, при цьому в характері героя, як правило, акцентувалася якась одна, позитивна або негативна, риса (честь, обов'язок, хоробрість, лицемірство, жадібність тощо). Тому образи класицистичних героїв, на відміну, наприклад, від персонажів Шекспіра, вирізняються абстрактністю й універсальністю, втілюють лише загальні, а не індивідуальні риси.

Трагедія — це драматичний твір, в основу сюжету якого покладений особливо гострий конфлікт між прагненнями людини та неможливістю їх втілення в реальності. Основна форма конфлікту класицистичної драми — це конфлікт між особистими почуттями людини та її громадянським обов'язком. Саме для жанру трагедії теорією класицизму були розроблені жорсткі вимоги, які чітко диктували правила її художньої побудови. Основу цих вимог становив так званий закон трьох єдностей: єдності місця, єдності часу і єдності дії. Це означало, що всі події п'єси мають відбуватися в одному місці, упродовж однієї доби і зосереджуватися навколо головного героя в одній сюжетній лінії. Головну сюжетну лінію не можна було ускладнювати паралельними діями та епізодами. Інтрига, покладена в основу сюжету, повинна була починатися відразу, стрімко розгортатися і логічно завершуватись.

Класицистична драма, як правило, складалася з п'яти дій, кожна з яких чітко виконувала відведену їй у сюжеті функцію: перша дія — сюжетна зав'язка; друга дія інформувала про ті конфліктні обставини, навколо яких був зав'язаний сюжет драми; третя — максимально загострювала та ускладнювала конфлікт з тим, щоб довести його до кульмінаційної межі у четвертій дії і в той або інший спосіб розв'язати його в останній, п'ятій дії. Кожна дія ділилася на кілька (до шести-восьми) яв, у межах кожної з яких певним чином деталізувалася та чи інша сюжетна ситуація, а склад одночасно задіяних у ній героїв до кінця яви не змінювався. Поява на сцені нових героїв означала закінчення попередньої і початок нової сюжетної яви. Пригадайте, що іспанська драма, на відміну від французької, ділилася не на 5, а на 3 частини — хорнади (буквально — день, денний цикл), дія кожної з яких не перевищувала доби, що в сумі давало три доби (зав'язка, розвиток дії, розв'язка), а із законів єдності іспанські драматурги дотримувались лише єдності дії.

Класицизм — літературний напрям, який найяскравіше виявився у французькій літературі XVII ст. Поява класицизму ознаменувала початок чергового зміщення літературних полюсів європейської словесності. Якщо в античну епоху в царині літератури владарювали Стародавня Греція та Стародавній Рим, в епоху середньовіччя — латиномовна словесність, в епоху Відродження — Італія, в епоху бароко (першої половини XVII ст.) — Іспанія, то з середини XVII ст. законодавцем європейських художніх смаків стає Франція, література якої майже до початку XX ст. ініціюватиме зародження всіх основних художніх напрямів у літературах Європи.

Класицизм став естетичним виразом абсолютистської монархії, що її уособлював король Людовік XIV (1643—1715), який заявив: «Держава — це я». Політичні основи монархічної ідеології започаткував кардинал Рішельє (1585—1642), який першим почав використовувати слово «батьківщина» в тому його високому політичному сенсі, що його нині вкладає в це поняття ввесь світ.

Саме Рішельє виступив основним ініціатором створення знаменитої Французької Академії, яка чітко і суворо стежила за тим, щоб митці не порушували у своїх творах правила, визначені законами класицистичного мистецтва. Рішельє був пристрасним шанувальником театру, дбав про розвиток науки та мистецтва, але в пам'ять нащадків він увійшов не в надто привабливому образі підступного інтригана, багато в чому завдячуючи Александру Дюма, в романах якого історична доба класицизму відбилась чи не найбільш яскраво та колоритно.

3 дитинства нам знайомі казки Шарля Перро, але далеко не всі знають про те, що цей письменник був одним з найвизначніших представників французького класицизму, як і про те, що насправді багато з його знаменитих казок мають дещо інший вигляд, ніж той, у якому ми їх звикли сприймати. Наприклад, казка «Червона Шапочка» закінчується в Перро тим, що вовк з'їдає дівчинку, в казці «Спляча красуня» є ще частина, в якій розповідається про стосунки пробудженої принцом дівчини з його матір'ю... людожеркою. Кришталевий черевичок Попелюшки насправді не був кришталевим: він був прикрашений хутром, а через те, що в окремих французьких виданнях слово vair — «хутро для прикраси » було помилково замінено схожим словом verre — «скло», в перекладах казок Перро іншими мовами з'явився 43 вишуканий, але незрозумілий образ кришталевого черевичка.

Романтизм

Романтики нерідко ідеалізували патріархальне суспільство, в якому бачили царство добра, щирості, порядності. Поетизувавши минуле, вони відходили до стародавніх легенд, народних казок. Романтизм отримав своє особисте обличчя в кожній культурі: у німців – в містиці; у англійців – в особистості, яка буде протистояти себе розумній поведінці; у французів – у незвичайних історіях. Що ж об'єднало все це в одну течію – романтизм?

Головним завданням романтизму було вираження внутрішнього світу, душевного життя, а це можна було робити на матеріалі історій, містик і т. д. Потрібно було показати парадокс цього внутрішнього життя, його ірраціональність.

Розглянемо різницю між романтизмом, класицизмом та сентименталізмом. Ми побачимо, що класицизм усе ділить по прямій, на погане і добре, на чорне і біле. Романтизм по прямій нічого не робить. Класицизм – це система, а романтизм – ні. Тепер повернемось до сентименталізму. Він відображає внутрішнє життя людини, в ньому воно знаходиться у гармонії з навколишнім світом. А романтизм протиставляє внутрішньому світу цю гармонію.

Розглянемо, хто такий романтичний герой та який він.

Це індивідуаліст, висока людина, що прожила 2 стадії: 1) до зіткнення з реальністю; він живе в “рожевому” стані, в ньому проявляється бажання подвигу, переміни світу. 2) після зіткнення з реальністю; він продовжує вважати цей світ і підлим, і сумним, але стає скептиком, песимістом. Чітко зрозумівши, що нічого змінити не можна, прагнення подвигу переходить у прагнення небезпеки.

В кожній культурі був свій романтичний герой, але Байрон у своєму творі “Чайльд-Гарольд” дав типове представлення романтичного героя. Він надів маску свого героя (казав, що між героєм та автором немає дистанції) і зумів відповідати романтичному канону.

Ознаки романтичного твору:

По-перше, в кожному романтичному творі немає дистанції між героєм і автором.

По-друге, автор героя не судить, він навіть якщо про нього говориться щось погане, сюжет так побудований, що герой якби невинний. Сюжет романтичного твору, як правило, романтичний. Так само романтики вибудовують особливе відношення до природи, їм по духу бурі, грози, катаклізми.

Харківський осередок

Становлення українського романтизму відбувалося паралельно з розвитком таких ділянок науки, як етнографія і історія, виявом чого були збірки етнографічних і фольклорних матеріалів — українських народних пісень М. Максимовича (1827, 1834, 1849), історичних пісень і дум І. Срезневського (у тому числі й написаних ним самим) у збірці «Запорожская старина» (1833—38), народної усної творчості П. Лукашевича (1836), як також публікації історичних праць і пам'яток: Д. Бантиш-Каменського (1822), М. Маркевича (1842—43), О. Бодянського (1846—48, у тому числі козацьких літописів й «Історії Русів»), А. Скальковського (1846) та інших. Основоположницею для розвитку українського романтизму була харківська школа з її двома гуртками — першим, що створився ще у 1820-х pp. навколо І. Срезневського і що з ним були пов'язані найвидатніші з поетів-романтиків Л. Боровиковський і О. Шпигоцький, та другим, що діяв у середині 1830-х pp. також під проводом І. Срезневського, до нього були причетні: А. Метлинський (псевдонім — Амвросій Могила), М. Костомаров (псевдонім — Іеремія Галка) й О. Корсун з М. Петренком і С. Писаревським та іншими. Програмовими для діяльності цих гуртків були збірки «Украинский альманах» (1831) та «Запорожская старина». Поетичну творчість цього гуртка поетів (між ними й І. Срезневського як автора українських і російських віршів) характеризує ідилічно-песимістичне захоплення українським минулим, культ могил й історичних героїв і особливо співців та бандуристів, слабе й безперспективне у своїх прагненнях слов'янофільство. Одночасно з харківським осередком у Галичині виступила «Руська трійця» з участю М. Шашкевича, І. Вагилевича і Я. Головацького для яких була програмовою «Русалка Дністровая» (1837) з її елегійним захопленням ідеями народності і слов'янського братерства. Послідовниками «Руської трійці» в її романтичних змаганнях за народність української мови й літератури стали згодом М. Устиянович і А. Могильницький у Галичині та О. Духнович на Закарпатті.

Київський осередок

Другим осередком чи й етапом українського романтизму, уже з багатшим на мистецькі засоби і літературні жанри творчим доробком і з виразнішим національним і політичним обличчям, був Київ другої половини 1830—40-х pp. з М. Максимовичем, П. Кулішем, Т. Шевченком, автором виданого вже 1840 року «Кобзаря», і прибулими туди з Харкова А. Метлинським і М. Костомаровим. Філософський романтизм членів цього гуртка і близьких до нього тогочасних київських учених, профессорів Київського університету, поєднаний з вивченням української народної творчості і історії та ідеями слов'янофільства вплинув на постання Кирило-Мефодіївського братства з його виробленою М. Костомаровим романтично-християнською програмою — «Книгами Битія українського народу» і, з другого боку, дав нову за поетичними засобами і діапазоном політичного мислення поезію Т. Шевченка з його візією майбутньої України. Літературними трибунами цього етапу українського романтизму були альманахи:

«Киевлянин» (1840, 1841, 1850) М. Максимовича;

«Ластівка» (1841) Є. Гребінки;

«Сніп» (1841) О. Корсуна;

«Молодик» (1843, 1844) І. Бецького;

«Южно-Русский сборник» (1848) А. Метлинського.

Романтики з інших міст

Так само, як харківський осередок романтиків не був обмежений тільки Харковом, причетними до київського осередку були українські романтики з інших міст України й Росії. У «Ластівці» друкувалися поезії чернігівців В. Забіли, в «Молодику» виступив полтавець О. Афанасьєв-Чужбинський, у Москві жив і працював видавець історичних українських матеріалів і одночасно автор романтичних віршів О. Бодянський.

8. Вправа «Закінч речення».

Я маю надію, що ви уважно прослухали своїх друзів з групи «Літератори» і вам не буде важко виконати завдання наступної вправи. Ваше завдання – закінчити речення.

1) Класицизм — це мистецтво раціональних правил за… (встановленими зразками).

2) Головним завданням романтизму було вираження… (внутрішнього світу).

3) Класицистична драма, як правило, складалася… (з п'яти дій).

4) В кожному романтичному творі немає дистанції… (між героєм і автором).

5) Класицизм став естетичним виразом… (абсолютистської монархії).

6) Другим етапом українського романтизму був… (Київ другої половини 1830-40 pp.)

9. Презентації групи «Театрали».

Надамо слово групі «Театрали», щоб дізнатися, які ж зміни в театрі відбувались в XVII – ХІХ століттях.

Презентація групи «Літератори».

Класицизм

Поетика класицизму була тісно пов'язана з мистецтвом сцени. Цей стиль почав формуватися у Франції - в театральному співтоваристві, яким керував актор Мондори (справжнє ім'я і прізвище Гийом Дежильбер, 1594-1651). Першим основні принципи нового стилю сформулював Франсуа д'Обиньяк (1604-1676) в книзі "Практика театру". Спираючись на переконання Арістотеля і Горація на драматургію, д'Обиньяк виклав вимоги до зразкового театрального спектаклю. Твір повинен наслідувати закон трьох єдності - інакше публіка не сприйме сценічне представлення, не "наситить" свій розум і не отримає ніякого уроку.

Перша вимога - єдність місця: події п'єси повинні відбуватися в одному просторі, ніякої зміни декорацій не допускалася. Місцем дії трагедії часто ставав зал палацу; комедії - міська площа або кімната. Друга вимога - єдність часу, тобто зразковий збіг (повного досягти не представлялося можливим) тривалості спектаклю і періоду, в який розгортаються події п'єси. Дія не повинна була виходити за межі доби. Найбільш серйозною виявилася остання вимога - єдність дії. У п'єсі має бути присутньою одна сюжетна лінія, не обтяжена побічними епізодами; їй належало розігруватися послідовно, від зав'язки до розв'язки. До теорії класицизму у Франції XVII ст. відносилися з усією серйозністю. Пізніше нові драматургічні правила розроблялися Французькою Академією (заснована в 1635 р.). Театральному мистецтву надавалося особливе значення. Актори і драматурги покликані були служити створенню єдиної сильної держави, показувати глядачеві приклад ідеального громадянина. Одна з основних ідей класицизму - ідея "ушляхетненої природи" на театральній сцені могла бути проілюстрована і представлена з необхідною наочністю. Для трагедії класицизму характерний культ розуму, борг завжди перемагає почуття.

Другий трагічний драматург епохи класицизму - Жан Расин (1639-1699). Він прийшов в театр опісля три десятиліття після прем'єри "Сида". У 1667 р. відбулася прем'єра п'єси "Андромаха", написаної на античний сюжет епохи Троянської війни. Один з сучасників писав, що цей спектакль "викликав майже стільки ж шуму, як "Сила". Кухар, кучер, конюх, лакей - усі, аж до водоноса, вважали потрібними обговорювати "Андромаху"". Знову в центрі трагедії - конфлікт між боргом і почуттям. Андромахі запропонований вибір: смерть або відповідь на сильне і щире почуття Пирра, сина вбивці її чоловіка. Героїня вирішила поєднуватися браком з Пирром і, узявши з нього клятву, що він не погубить її сина, покінчити із з бій, щоб не змінити пам'яті чоловіка. Андромаха спокійна, тому що усвідомлює свій борг і правоту. У результаті Пирр гине. Андромаха перемагає, її рятує вірність боргу і здатність до самопожертвування.

Від наслідування античних зразків відбувся поділ на «високі» й «низькі» жанри. До перших належали трагедії, до других – комедії, сатиричні твори, змішування жанрів не допускалось. Потрібно було дотримуватись правила трьох єдностей: місця, часу та дії. У драматичному творі не мало бути нічого зайвого: ані прохідних епізодів, ані другорядних діючих осіб – усе повинно бути спрямоване на розвиток головного сюжету.

Відомі драматурги: П.Корнель («Сід», «Горацій»), Ж.Расін («Федра», «Британік», «Андромаха»); на ниві комедії уславився Ж.-Б.Мольєр («Міщанин-шляхтич», «Тартюф», «Дон Жуан»).

Історія класицизму не закінчується в XVII столітті. У наступному столітті деякі його принципи прагнули відродити драматург і філософ Вольтер, актори Лекен і Клерон, поети і музиканти. Проте в XVIII ст. класицизм вже сприймався як стиль застарілий - і в подоланні классицистических норм народилося мистецтво століття Освіти.

Романтизм

Складними шляхами прокладав собі дорогу на сцену театр романтизму – бурхливі пристрасті, пафос боротьби та протесту проти аморфного суспільства прийшли в театр з драмами Шіллера («Розбійники», «Дон Карлос», «Орлеанська діва»); В.Гюго («Кромвель», «Маріон де Лорм», «Рюї Блаз»). Ця драматургія дала можливість акторам висловлювати суспільні настрої й прагнення до боротьби за правду і справедливість, що було дуже актуально в 1830-ті роки.

Пошук нових форм спілкування з публікою приводить театральних діячів до традицій шекспірівського театру, де діяли «живі» люди, характери яких були сповнені як позитивних, так і негативних рис.

У театральному романтизмі, як і в літературі, образотворчому мистецтві, склалися два крила - демократично активне, бурхливо протестуюче, таке, що нерідко зве до революційної дії, і консервативне, теоретики і діячі якого ідеалізували феодальне минуле, прагнули зберегти патріархальні і релігійні засади. Проте ненависть до буржуазної цивілізації з її нелюдяністю, духом крамарювання, прозаїзмом часто зближувала ідейно неоднорідних художників. У творчості великих драматургів-романтиків суперечливо поєднуються ідеалізація феодалізму з умінням побачити і відбити конфлікт між працею і капіталом, відхід в містику і демократизм, песимізм зі світлою любов'ю до людини, приреченість з бунтарством.

Основою театральної естетики романтизму стала уява і почуття. Прагнучи досягти історичної точності в характеристиці сценічного персонажа, багатобарвності, вони вносили до свого виконання життєві, побутові риси. Співчуття простій людині породжувало прагнення правдиво показати його на сцені, конкретизуючи внутрішній і зовнішній вигляд. Співуча, стилізована декламація, характерна для сценічної мови попереднього етапу театр, мистецтва, змінилася в грі акторів розмовною мовою. Завдяки своїй інтонаційній різноманітності, багатству контрастних відтінків ця мова передавала напруженість душевного життя героїв, швидку зміну психологічних станів. У романтичному театрі набув поширення стрімкий емоційний жест,

позбавлений нарочитої балетної округлості і "благородної величі", характерних для класицизму.

Консервативні тенденції романтизму виразилися в прагненні ряду акторів і режисерів що ідеалізується відтворити на сцені "романтику" феодального середньовіччя, пробудити в глядачах монархічних і націоналістичного настрою, обкутати події атмосферою таємниці і року. Актори консервативного романтизму часто підміняли справжню емоційність гри риторичними ефектами, мелодраматизмом, спектаклі відрізнялися пишнотою декораційного оформлення, тоді як діячі демократичного романтизму головною в сценічному мистецтві вважали людину, його душевний світ.

Романтичний театр уперше затвердив сценічне переживання як основу акторської творчості. Безпосередність, щирість гри видатних акторів-романтиків визначали величезну силу дії їх мистецтва на глядачів. Світовідчуття романтиків несла в собі небезпеку творчого суб'єктивізму, що приводило деяких акторів до нарочитого акцентування в сценічному образі неповторно-індивідуальних, виняткових, химерних рис. Драматичний конфлікт перемикався з області соціальних проблем в область психологічних.

Найбільш прогресивні і цінні тенденції театрального романтизму сприяли глибокому розкриттю громадського конфлікту, створенню соціально-типових образів.

10. Вправа «Сніжки».

А тепер пригадаємо те, що ви почули про театр класицизму і романтизму і проведемо вправу «Сніжки». По черзі кожна група буде задавати питання іншій групі про театр, а та повинна дати відповідь на поставлене питання і задати своє питання іншій групі. Якщо група не може дати відповідь, можуть відповідати інші групи.

11. Презентація групи «Музикознавці».

Нам залишилось розглянути ще одне питання – яких змін зазнала музика в класицизмі і романтизмі. Про це нам докладно повідомить група «Музикознавці».

Повідомлення групи «Музикознавці».

Класицизм

Видатним досягненням другої половини XVIII ст. є формування Віденської класичної школи, представниками якої є Й.Гайдн, В.Моцарт та Л. ван Бетховен. Саме в цей період в основному сформувався склад сучасного симфонічного оркестру, жанри симфонії, сонати, тріо, квартету та квінтету. В сонатному allegro зароджується, а пізніше, в творчості Бетховена формується новий метод музичного мислення — симфонізм. Суттєвого реформування в творчості В. А. Моцарта та К. Ф. Глюка зазнає оперний жанр, долаючи закостенілу умовність аристократичної опери. В творчості К. Ф. Глюка та Л.ван Бетховена відособлюється в якості самостійного жанру балет.

Історично класицизму в музиці передує епоха бароко, а наслідує — епоха романтизму. Центром становлення класичної музики стала Віденська класична школа, завдяки чому в музикознавстві закріпився також термін «віденський класицизм».

Найхарактерніші риси цього періоду — прозорість і ясність, чітке членування музичної тканини на відносно короткі побудови, превалювання гомофонії (на відміну від барокової поліфонї). У творчості композиторів-класиків відбувається становлення класичного восьмитактового періоду, класичної гармонії, становлення сонатної форми та жанрів класичної симфонії, квартету, квінтету та інших жанрів, формується класичний склад симфонічного оркестру (див. також Мангеймська симфонічна школа).

Найяскравіші представники цього напрямку — Йозеф Гайдн, Вольфганг Амадей Моцарт та Людвіг ван Бетховен. Західноєвропейське музикознавство до композиторів-класиків відносить також попередників віденської класичної школи — К. В. Глюка, К. Ф. Е. Баха, В. Ф. Баха. До епохи класицизму належать також італійські композитори М. Клементі, Л. Боккеріні, Л.Керубіні, Д. Чімароза, українські композитори М. Березовський, Д. Бортнянський та А. Ведель, польський композитор М. Огінський та інші. Перехідним етапом від класичної до романтичної музики вважається творчість Ф. Шуберта.

Представникам віденської класичної школи, і насамперед Гайдну, належить заслуга формування стійкого складу симфонічного оркестру. Колись композитори задовольнялися лише тими інструментами, які в цей момент були доступні. Поява стійкого складу оркестру - яскрава ознака класицизму. Звучання музичних інструментів приводилось таким чином у строгу систему, що підкорялася правилам інструментування. Правила ці засновані на знанні можливостей інструментів і припускають, що звук кожного - не самоціль, а засіб, що виражає певну ідею. Стійкий склад давав цільне, однорідне звучання оркестру.

Романтизм

У порівнянні з попередніми епохами, музичний романтизм вирізняється глибшим розкриттям індивідуального світу особистості, висуванням психологічно складного, відзначеними рисами роздвоєності ліричного героя. При цьому ставлення романтиків до традицій класицизму було неоднозначним: у творчості Шуберта, Шопена, Мендельсона, Брамса ці традиції органічно перепліталися з романтичними, у творчості Шумана, Ліста, Вагнера, Берліоза вони радикально переосмислювалися.

Провідною стала тема особистої драми самотнього, непорозумілого художника, тема безмовної любові й соціальної нерівності. У творчості ряду композиторів ця тематика набуває рис автобіографічності (Шуберт, Шуман, Берліоз, Ліст, Вагнер).

Важливим моментом естетики музичного романтизму стала ідея синтезу мистецтв, що знайшла найяскравіше вираження в оперній творчості Вагнера й у програмній музиці (Ліст, Шуман, Берліоз), котра відзначається більшою розмаїтістю джерел програми (література, живопис, скульптура й ін.). Виразні прийоми, що постали в рамках програмної музики, проникнули в непрограмні твори, що сприяло посиленню їхньої образної конкретності, індивідуалізації драматургії.

Різноманітно трактується романтиками сфера фантастики — від витонченої скерцозності, народної казковості («Сон у літню ніч» Мендельсона, «Вільний стрілець» Вебера) до гротеску («Фантастична симфонія» Берліоза, «Фауст-симфонія» Ліста).

По-новому, з небаченої до того конкретністю, мальовничістю й натхненністю, відтворять романтики образи природи. Із цією образною сферою тісно зв'язаний розвиток жанрового й лірико-епічного симфонізму (одне з перших творів - «Велика симфонія» Ре-мажор Шуберта).

Нові теми й образи зажадали від романтиків розробки нових засобів музичної мови й принципів формоутворення. Поряд з методом образних антитез великого значення набуває і метод послідовної еволюції та трансформації образів, що спричинив появу техніки лейтмотивів (найбільш розгалуженої - у творчості Вагнера), та монотематизму (Ф. Ліст). Романтичній музиці також властива індивідуалізація мелодики і впровадження мовних інтонацій, розширення тембрової й гармонічної палітри музики. Так, наприклад у симфонічній творчості таких композиторів, як Берліоз, Вагнер, Малер спостерігається тенденція до розширення складу симфонічного оркестру за рахунок введення видових дерев'яних духових, а іноді й розширення групи мідних та ударних інструментів. Гармонічна система збагачується натуральними ладами, барвистими зіставленнями мажору й мінору й т.д., а в кінці XIX століття процес її розширення підготував повну відмову від неї наступників німецьких романтиків - композиторів нововіденської школи.

Увага до образної характерності, портретності, психологічної деталізації обумовила розквіт у романтиків жанру вокальної і фортепіанної мініатюри (пісня й романс, музичний момент, експромт, пісня без слів, ноктюрн й ін.). Нескінченна мінливість і контрастність життєвих вражень втілюється у вокальних і фортепіанних циклах Шуберта, Шумана, Ліста, Брамса й ін. Психологічне і лірико-драматичне трактування властиве в епоху романтизму і великим жанрам – симфонії, сонаті, квартету, опері. Тяга до вільного самовираження, поступовій трансформації образів, наскрізному драма-тургічному розвитку породила вільні й змішані форми, властиві романтичним творам у таких жанрах, як балада, фантазія, рапсодія, симфонічна поема й ін.

Музика романтизму, будучи провідним напрямком у мистецтві ХІХ століття, на пізньому своєму етапі породила нові напрямки й течії в музичному мистецтві – веризм, імпресіонізм, експресіонізм. Музика XX століття багато в чому розвивається під знаком заперечення ідей романтизму, однак його традиції живуть у рамках неоромантизму.

12. Інформація вчителя про романс.

Як не дивно, про український романс говорити якось не заведено – власне, часто вважається, що тут і розмовляти нема про що. Суперечлива позиція. Тобто, з одного боку, важко сперечатися з трендом "російського романсу" – це правда. Але навіщо сперечатися? Це просто різні речі. Історично склалося якось так, що український романс, власне, не мав змоги розвиватися вільно і повноцінно. Тому говорити про нього, як про окремий жанр з чіткими формальними ознаками – мабуть, не зовсім вірно. Але якщо мати на увазі тендітні співи світлого печалю – адже саме з такими відчуттями асоціюються в нас романси? – таких пісень Україна має безліч...

Українські пісні-романси відзначаються великим мелодичним багатством, різноманітністю структурних форм та ритміки. Наспівна мелодика «великого дихання», типово слов’янська широта, поєднана з експресією, є характерною рисою багатьох народних романсів. Згадаймо хоча б такі відомі зразки, як «Дивлюсь я на небо», «Чорнії брови, карії очі», «Повій, вітре, на Вкраїну», «Нащо мені чорні брови».

Мелодія романсів здебільшого не йде слідом за розвитком сюжету чи за окремими деталями змісту, а передає загальний настрій, створює узагальнений художньо-емоціональний образ.

Пісня-романс — одна з цікавих сторінок у великій книзі культурних надбань українського народу. Життя народу, його думки й почування відбилися в піснях-романсах глибоко, правдиво і в цілком своєрідному ракурсі, притаманному цьому жанрові. Цим самим пісня-романс збагачує й доповнює народнопісенну культуру України.

V. Підведення підсумку уроку.

1. Створення у групах сенканів до даних слів:

група «Історики» – слово «мистецтво»;

група «Архітектори» – слово «архітектура»;

група «Живописці» – слово «живопис»;

група «Літератори» – слово «література»;

група «Театрали» – слово «театр»;

група «Музикознавці» – слово «музика».

Сенкан створюється за такою схемою:

· 1-й рядок – іменник;

· 2-й рядок – 2 прикметники;

· 3-й рядок – 3 дієслова;

· 4-й рядок – фраза, що стосується головного слова;

· 5-й рядок – слово-синонім до заданого.

2. Підсумок уроку.


Перелік використаної літератури

1. Антофійчук В.І. Культурологія: Корот. термін. словник / Чернівец. нац.. ун-т ім. Ю.Федьковича. – Чернівці: Рута, 2002. – 151 с.

2. Борзова Е.П. История мировой культуры = The history of word culture: Учебн. пособ. Для студ. Вузов искусств и культуры / Е.П. Борзова; Санкт-Петербургский университет культуры и искусств. – СПб.: Лань, 2001. – 672 с.

3. Герчанівська П.Е. Культурологія: Навчальний посібник для дистанційного навчання. – К.: ун-т «Україна», 2005. – 260 с.

4. Гуревич П.С. Культурология: Учебник. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Гардарики, 2002. – 280 с.

5. Дитяча енциклопедія Архітектура / Н.Ю.Безпалова. – Харків: Фоліо, 2002. – 317 с.

6. Історія світової культури: Підруч. для вищ. закл. освіти / В.А.Греченко, І.В.Чорний, В.А.Кушнерук, В.А. Режко. – К.: Літера ЛТД, 2002. – 464 с.

7. Історія світової культури: Навч. пос. для студ. гуманіст. спецвузів / Л.Т.Левчук, В.С.Грищенко, В.В.Єфименко. – К.: Либідь, 2000. – 368 с.

8. Історія світової культури: Навч. пос. для студ. гуманіст. спец. вищ. навч. закладів. – Вид четверте, стереотипне / Л.Т.Левчук, В. І. Панченко, О.В.Шинкаренко. – К.: Либідь, 2003. – 366 с.

9. Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура: Курс лекцій. – К.: ЦУЛ, 2003. – 508 с.

10. Кравець М.С., Семашко О.М., Піча В.М. та ін. Культурологія: Навч. пос. для студ. вищ. навч. закладів І-ІV рівнів акредитації / За заг. ред. В.М.Пічі. – Львів: «Магнолія плюс», 2003. – 235 с.

11. Людина і культура в умовах глобалізації: Зб. наук. ст. / В.С.Лук’янець та ін. – К.: Парапан, 2003. – 397 с.

12. Масол Л.М. Методика навчання мистецтва у початковій школі: Пос. для вчителів / Л.М.Масол, О.В.Гайдамака, Е.В.Бєлкіна, О.В.Калініченко, І.В.Руденко. – Харків: Веста: Видавництво «Ранок», 2006. – 256 с.

13. Поліуарпов В.С. Лекції з історії світової культури: Навч. пос. – 4-е.,випр. і доп. – К.: Т-во «Знання», КОО, 2000. – 359 с.

14. Популярная художественная энциклопедия: Архитектура. Живопись. Скульптура. Графика. Декоративное искусство. – изд. в 2 т. / В.Д.Синюков. – М.: «Советская энциклопедия», 1986. – 448, 432 с.

15. Теорія та історія світової і вітчизняної культури: Курс лекцій. – К.: Либідь, 1993. – 390 с.

16. Українська та зарубіжна культура: Навч. пос. для студ. ВНЗ / М.М.Закович, І.Я.Зязюн, О.М.Семашко; за ред. М.М.Заковича. – 2-е вид., випр. – К.: Знання, 2001. – 550 с.

17. Художня культура світу: Європейський культурний регіон: Навч. пос. / Н.Є.Миропольська, Е.В.Бєлкіна, Л.М.Масол, О.І.Оніщенко. – К.: Вища шк., 2001. – 191 с.


Повернутися до розділу

На головну...